Представляємо дуже особистий текст Анджея Рущака з Ґданьська (Польща), протягом багатьох років зацікавленого Гуцульщиною, і передусім особистістю і творчістю Станіслава Вінценза. Автор провів багато років у пошуках слідів великого письменника. Він збирав спогади, цитати, відвідував місця як в Карпатах, так і в Західній Європі.
Переклад Олександра Нужного, краєзнавця зі Львова (Україна).
Tekst oryginalny: Po stronie Stanisława Vincenza
Антігона: «Я один з тих, хто любить, а не з тих, хто ненавидить»
Станіслав Вінценз – представлення особи
Станіслав Вінценз, письменник, філософ, «представник зближення народів», автор книги «На високій полонині», в яку він вклав свою велику любов до Гуцульщини, народився в Слободі Рунґурській в 1888 році, де його батько Фелікс займався нафтовим промислом. Мати Софія була дочкою Станіслава Пшибиловського, власника маєтку в Криворівні, де письменник провів своє дитинство під наглядом няні гуцулки Палагни Сліпенчук. Саме завдяки їм він зрозумів і полюбив Гуцульщину, якій залишився вірним до кінця життя. Після смерті свого улюбленого дідуся сімнадцятилітній Стас написав вірш «Тихі сльози».
У 1952 році листі до Базілія Пшибиловського Вінценз згадував: «Я пам’ятаю похорон мого дідуся у 1905 році на Різдво. Таких людських натовпів у нас в горах я напевно не бачив, було так тісно, що якийсь старий ґазда зі свічкою в руках в натовпі підпалив мені волосся».
Вінценз навчався в гімназії в Коломиї та Стрию. Захистив докторську працю у Віденському університеті. Матеріали для габілітації згоріли під час Другої світової війни в маєтку його діда в Криворівні.
до водоспаду Гук (найбільшого в Чорногорі) на потоці Гучок (назви відповідно мапи Войцеха Крукара „Чорногора” 2013 р.)
У 1926-1940 роках він жив у Бистреці під Чорногорою. Дерев’яний будинок збудували йому гуцульські друзі. Після вторгнення радянських військ у вересні 1939 року він був заарештований НКВС і ув’язнений у Станіславській тюрмі. Звільнений завдяки заступництву знайомих українських письменників, Вінценз у травні 1940 року разом з родиною втік через Чорногору в Угорщину.
Після війни він жив у Франції і Швейцарії, де помер у 1971 році. Похований на кладовищі Сальватор у Кракові.
Анна Ласкурійчук (з гуцульської родини С. Вінценза) пише в листі (з 1989 року) до Ірени Вінценз: «Немає такого дня, щоби ми не згадували усього, що минуло, і слів, які залишив нам пан доктор Вінценз».
У 2010 році в Бистреці у присілку Скарби, на тому місці, де стояв будинок Станіслава Вінценза, Карпатське товариство і Товариство «Гуцульщина» поставили хрест і меморіальну таблицю зі словами Івана Франка «Вірую в силу духа».
(Наведений вище текст був написаний разом з Анджеєм Вєльохою і перекладений українською мовою Олександром Нужним. Це текст до плакату Карпатського товариства за проектом Анджея Вєльохи. Плакати будуть поширюватися в Бистреці і околиці у 2017 році)
Для того, щоб Автор представив себе і свій твір, варто процитувати великий фрагмент листа, який він написав до Володимира Полєка: «Я народився в Слободі Рунґурській 30 листопада 1888 року. Мій батько Фелікс був відомим піонером видобутку нафти в цій місцевості, але було б неправильно назвати його капіталістом, навіть на національному рівні він не належав до цього етапу історії, в якій як римо-католик мав бути визначений як поляк, оскільки в ті часи не мова вирішувала про все, а я добре пам’ятаю, що мовою навчання в гімназії була німецька. Батько вибрав українську мову, звану тоді руською, чим накликав на себе неприязнь катехета, який ще й був італійського походження. У будь-якому випадку, як я підкреслював, тоді була доброзичливість між співгромадянами (а тим більше) сусідами обох конфесій.
Що стосується мене, то життя нашої родини настільки було пов’язано з краєм і з групою селянсько-гуцульською зокрема, що у мене було більше близьких спогадів з практики церковно-грецької релігії, ніж латинської. Тому я мушу визнати, що після призначення керівником церкви кардинала Сліпого, я був дуже радий, що цей милий для мене особисто культ, на котрому опирається зрештою уся моя книга «На високій полонині», може продовжувати існувати. Чи це означає відсталість? У моєму глибокому переконанні – абсолютно ні. Перш за все, моя безпосередня родина не була відсталою. Майже гротескна деталь, що моя прабабуся, як меценат, будувала єврейські святині, хоча ніхто в нашій родині не мав єврейського походження, і це могло б викликати здивування, але напевно не здивує нікого, хто знає давні історичні епохи. Так само частина родини будувала храми греко-католицькі, що є занотовано в можливо ще існуючому записі у церкві в Криворівні.
Для цих епох мушу ствердити, що націоналізм може ще не народився. У моїх спогадах я не можу віднайти яку-небудь національну або релігійну ворожнечу. Навпаки, моя мати, завдяки тому, що народилася в Криворівні, належала до середовища пастушого господарства і, як ви знаєте, читаючи мою книгу, – я також знав краще, ніж хто-небудь інший, старосвітський тип життя, мову і звичаї мого краю. Я хотів би згадати тут дуже важливу для мене деталь, що годувальниця моєї матері і моя няня Палагна Сліпенчук, по-чоловікові Рибенчук, з присілку Тарночка в Криворівні справила на мене найбільший вплив, який можна справити на дитину.
В першу чергу, в області мови. У той період, коли я почав вивчати французьку мову, а мав з цим значні труднощі, вона зробила мені дуже переконливе зауваження: «Шє будеш мати чєс говорити панськими єзиками, а тепер говори по-людськи. Тай пам’ятай, донику, абис николи людського єзика не забував!». Отож, Ви бачите, що людською мовою для мене має бути гуцульська, тобто українська. З цим у нашій сім’ї ніхто не боровся, і наслідком того, що я послухався моєї няні Палагни, є книжка «На високій полонині», бо, щиро кажучи, перш ніж я написав якусь сторінку, то обмірковував її людською мовою».
Щодо няні Палагни, то треба ще додати деталь, безсумнівно, цікаву, хоча для гуцулів характеристичну. Зарівно з огляду на те, як вони розпещують дітей, так і по причині малого відчуття реальності, якщо мова йде про суспільство поза ними. Моя мати, безсумнівно, розпещувала мене, але цього було замало для няні Палагни. Завжди брала мене під «захист», хоча, мабуть, це було зайве, кажучи між іншим напівшепотом і ніби тільки для мене: «Королем будеш, донику!» Звичайно, такі слова дратували мою мати. Я добре пам’ятаю, як вона іноді обурювалася: «Що та стара дурить дитину. Який в цьому сенс. Яким королем?» Палагна впевнено відповідала: «Людським королем!».
Тепер перейдемо до речей, можливо, більш важливих, ніж спогади з дитинства, а саме до пам’ятника Франку. Тут, в першу чергу, необхідно зробити спростування. Отож, не зважаючи на королівське пророцтво Палагни, у мене залишилось настільки здорового глузду, що я не смів підписатись, складаючи шану Іванові Франку, як написано у версії, яку подає пан і яка не відповідає дійсності. Насправді напис був такий: ВІРУЮ В СИЛУ ДУХА (цитата Франка українською мовою) і коментар по-польськи: «Сину цієї землі», і дата, нічого більше. Тому ні «в пам’ять», ні «д-р Вінценз» не було.
Я навіть маю про це письмовий доказ, а саме те, що наш приятель доктор Ганс Збінден, президент швейцарської асоціації письменників, після повернення зі Слободи до Берна у 1939 році на початку вересня написав статтю, опубліковану в «Berner Kleiner Bund» під назвою «Stürmische Fart», в якій з хвилюванням згадував напис на пам’ятнику Франку і подав його як пересторогу для військових подій.
І ще деякі біографічні дані. Початкові класи я проходив приватно вдома, разом з вивченням іноземних мов. З 11 років я навчався в класичній гімназії в Коломиї, і, немов неспокійний дух, мандрував по різних галицьких гімназіях, щоби, нарешті, отримати диплом в Коломиї».
Моя зустріч зі Станіславом Вінцензом
Автор „Полонини” став мені відомим досить пізно, у другій половині 80-х років ХХ століття (це вже в другій половині мого життя). Я прочитав про нього в статті Яцека Возняковського. В той час я працював в Дитячому центрі здоров’я в Варшаві, і це було дуже цікава робота, багато чого можна було навчитися. Але бракувало часу для додаткових занять. Збірку «На високій полонині» я побачив в антикварному магазині на Замковій площі. Проте, не міг його купити з огляду ціну. Більше часу знайшлось, коли я переїхав до Ґданська. Тоді я позичав із поблизької публічної бібліотеки томи «Полонини». Пізніше мені вдалося зібрати комплект, в тому числі видання 1936 року. Тоді я іще не знав, чи дійсно існують усі ті невеликі села з мапи, яку було вкладено до «Звади». Пізніше прийшло зацікавлення Гуцульщиною і часті візити до бібліотеки Польської академії наук. Так що, коли я вперше відвідав ті околиці, у мене вже були досить широкі знання. З того часу я не розстаюсь з «Полониною». Однак до сих пір деякі її теми закриті для мене тінню таємничості і так, напевно, вже й залишиться. Наприклад, розділ «Права сторона тексту», в якому описується зустріч Довбуша у «величезному наметі» з королем, майстром Рафаелем, князем і княжною (його сестрою). Хоча після запізнілого прочитання «Книг Якова» Ольги Токарчук, здається, мені вдалось трохи наблизитись до розуміння ролі жінки в Талмуді, або в Святому Письмі значення слів «Жінка гарна без очей». Але до повного розуміння, можливо, іще прийде час? Тепер, ведучи спосіб життя самотнього неспішного «рантьє» (як назвав мене один з колег з «пастушого товариства»), звичайно, маю більше часу. Але втомлений розум може працювати, «як слабкий плавець, кинутий в глибоку воду» (Єжи Ґедройць). До заняття темою, яка є в назві цієї роботи, спонукав мене вечірнім телефонним дзвінком колега Янек Склодовський. Але вже наближався вечір, а це якраз був один із тих днів, коли я не мав бажання читати щось більш серйозне, не кажучи вже про писання, тому я відповів без особливого ентузіазму. Однак вистачило поспати ніч і я побачив справу в більш ясному світлі. Бо, як казав український «мудрець з-під Чорногори», про якого буде ця історія: «Ранок вечора мудріший». Але ще раніше, під час одного з об’їздів підбескидських місцевостей, намовляв мене записати зустрічі з людьми на Гуцульщині Пйотр Камінський (приятель з багатьох мандрівок по Чорногорі і не тільки), але потім якось ця ідея не була сконкретизована. Скільки разів я ходив «бистрецькими плаями», не усвідомлюючи, що автор «Полонини» також на них перебував. Але достатньо тільки закрити очі в тиші ранку залишеного мешканцями житла і тоді дуже легко уявити собі, як він писав: «На плаях тих така туга закриває очі і раптом відкриває, що видно відразу на повороті не тільки тих людей, до яких завітаєш протягом дня, але і тих, які досить далеко… Але і всіх тих, яких на жодних земних плаях ви не зустрінете». Кості їхні далеко, «а ці люди самі не деінде, але на наших плаях власне прогулюються». Я можу собі уявити, що напевно так могло бути, коли я підходив з Бистреця потоком Черлений старим довбушевим плаєм, а Він відпочивав при самотній сосні або трохи вище за поворотом. Саме тут, нижче понад потоком я побачив слід вовка або перевертня, відтиснутий в замерзлому снігу. Це чарівне місце. У цьому тексті я хотів би ще раз нагадати реляції з розмов з людьми, які особисто знали Станіслава Вінценза (розсіяних на сторінках томів альманаху Карпатського Плай), цитати з його твору, а також спогади і коментарі автора, які до „Полонини” були опубліковані в журналі «Регіони» (суспільно-культурному щоквартальнику, котрий видавала Фундація культури села в 1993-2001 роках) загальною кількістю 460 сторінок. Цей текст для мене дуже близький, щоби не сказати особистий, тому що: «Завжди за буквами стоїть чиясь рука, з-за речень вихиляється чиєсь обличчя» (Ольга Токарчук, там же). У той же час цей текст є дуже далеким від будь-яких наукових опрацювань.
Оповідання з часів Другої світової війни і не тільки
Ці історії не мають прямого відношення до С. Вінценза. «Вони позбирались» при оказії. Однак, як мені здається, вони відносяться до «того, що залишив нам пан Доктор» – вчать зустрічей і розмов про долю і душі людей.
Б. А. (нар. 1930 р.), Кривопілля, присілок Під Костричею (14 липня 2002 року). У віці 19 років він був запідозрений у співпраці з «совітами». Впійманий вояками УПА. Вони зв’язали йому руки за спиною колючим дротом з Першої світової війни з плоскими шипами (такий дріт використовувала російська армія) і прив’язали до дерева. Вояк бавився пістолетом, а поруч лежали тіла вбитих людей.
М. (вік близько 70 років) Кривопілля, присілок Китилівка. У віці 17 років він був взятий «як доброволець» на вишкіл дивізії СС Галичина в Іспанії, голодував протягом 7 днів, поки нарешті лікар не порекомендував звільнення додому. В кінці 1940-х років під час облави радянських військ був поранений в плече і груди, з важкою кровотечею його затягли в ліс і залишили там. Не добили, щоби мучився, як казали солдати, в покарання, «тому що вони стріляли в нас». Врятований людьми, він не лежав у лікарні, протягом трьох тижнів приходила медсестра, щоби змінити пов’язку. Тепер він показує грудну клітку, покриту одним великим шрамом. Живе один, з допомогою свого сина доглядає корову – годувальницю. Він почастував нас сиром власної роботи. А коли ми поверталися, виніс на стежку ще сиру і подарував керівникові групи дерев’яний хрест, який вирізьбив його дідусь (на фото нижче).
Василина Прокопишин (нар. 1937 р.)
Бистрець 4.IV.2016 р. Розповідала про Параску Чорниш, доньці Олександра, невістці Василини Чорниш, партизанці УПА, котра загинула в боротьбі з радянськими військами у 1952 році над Руським потоком. На цьому місці стоїть пам’ятний хрест з табличкою. Її чоловік Іван (нар. 1902 р.) на своєму господарстві розводив овець і корів, працював також лісорубом. Пізніше був командиром відділу УПА під псевдонімом Срібний, син Василь (нар. 1933 р.) був у його відділі, разом загинули в ході бойових дій. Залишилась дочка. Сім’я була вивезена до Хабаровського краю, а хата спалена.
Розповідає Василина Могорук з Нижньої Дземброні (вік близько 70 років), 30 березня 2016 року:
«Це сталося близько 1968 року. Я йшла з Нижньої Дземброні на Кошерище і На Площах (тоді там була толока – паслася худоба) побачила, як стежкою йде жінка, я думала, що це була знайома Анна Мартищук Сементулокова, руки мала складені за спиною, одягнена в білий светр, коричневу спідницю, білі вовняні шкарпетки, на голові хустка в горошок. Я дійшла до неї потиху на відстань витягнутої руки, бо хотіла її налякати. Простягнула руку, а тут не було нічого, бо вона сховалася за стіг сіна. Тоді я почала шукати її, бігати навколо стогу. Але вона зникла в лісочку Каменистий. Бачила це стара вже Кузьмиха, яка жила На Площі і, як сама мені пізніше казала, дивувався, чому я бігаю навколо стогу.
Пізніше я дізналася, що Павлиха Волинючка бачила у 1945 році, як у тій самій околиці банда вела на страту дівчину з Жабйого, одягнену точно так само, зі зв’язаними за спиною руками».
Дмитро, чоловік Василини, засвідчив, «то вірна правда, то не може бути брехнею». Василина переховувалася від депортації до Сибіру в лісі, жила в колибі в околиці Рафаїлової.
Зустріч, якої не було.
Варто почати від зустрічі у Бистреці, якої насправді не сталося, тому що я запізнився на три роки. Це було в серпні 1995 року, коли ми з Сашою Нужним піднімались на хребет Костричі з метою переходу в долину Пруту. Вже досить високо, на полонині Псарівка ми побачили самотнє, найвище розташоване господарство, до якого ми зайшли, бо почав падати дощ. Господиня Анна прийняла нас дуже сердечно, відтак ми вирішили заночувати. Я запитав про С. Вінценза. Виявилося, що вуйком нашої господині був Петро Білоголовий, який помер три роки тому. Він був гуцульським товаришем С. Вінценза і допоміг йому втекти до Угорщини в травні 1940 року. Про це буде мова далі. Господиня з жалем сказала, що він розповів би нам дуже багато, а вона нічого більше не знає. Пані Анна була дуже зайнята роботою по господарству. Постать мисливця Петра барвисто описав Ганс Збінден, швейцарський приятель С. Вінценза. Про нього також писав Анджей Вінценз: „Батькам вдалося дістатися до Угорщини «з допомогою знайомих гуцулів-браконьєрів». У багатьох публікаціях повторюється інформація про те, що Петро за цю допомогу був депортований до Сибіру. У музеї Івана Франка навіть була його фотографія з заслання. Ця інформація однак не знаходить підтвердження у переписці Марічки Могорук з Вінцензами. Цю помилкову інформацію спростовує теж Василь Білоголовий (Петро був його вуйком).
Перший візит до місця, де стояв будинок Станіслава Вінценза.
ересень 1996 року. На це місце мене привів хлопчик, котрий мешкав по сусідству (в гуцульському розумінні цього слова). Ми зустрілись з ним в хаті лісників у Верхньому Бистреці. На виразно вирівняній ділянці землі був невеликий копець з глини (ймовірно, на місці кухні), декілька обпертих на нього гнилих дощок, тоненькі пеньки зрубаних деревець-самосійок. Два наріжники кам’яної підмурівки і камені, що зсунулися з неї. Поруч – каштан і стара горобина. У нижній частині, на краю лісу – три кедра, яким не дуже добре живеться в штучному середовищі. Через кілька років копця вже не було, його зруйновали при транспортуванні деревини.
Розмова з Іваном Кікінчуком (липень 1992 року). Останній старий збирач трав у Бистреці. Я познайомився з ним за рік до його смерті. Він показав мені екземпляр «На високій полонині: Правда старовіку», який подарував йому Анджей Вінценз. Іван хвалив книгу, кажучи, що вона йому дуже корисна, тому що містить примовляння. Я обіцяв привезти йому наступні томи „Полонини”, але вже не встиг виконати обіцянку. Він згадував, що бачив, як С. Вінценза, заарештованого після невдалої спроби перетнути кордон з Угорщиною, вів радянський патруль біля його хати, а вітер тріпав йому волосся. Про перипетії С. Вінценза на угорському кордоні буде мова далі.
У 1991 році режисер Збіґнєв Чеховський зробив фільм „Ближчі Батьківщини” („Bliższe Ojczyzny”). У цьому фільмі є зареєстрована заява Кікінчука: «Покійний Вінценз, дай йому Боже Царство Небесне, жив з людьми, люди його поважали і він поважав людей, поодинці людина нічого не значить, а пан був вченим. Він жив з народом, добре платив (за виконану роботу), колядував зі своїми сусідами, був запрошуваний на весілля, це був учений чоловік, філософ, він був дуже мудрий. Нехай Господь Бог дасть йому спокій на тамтому світі. Одного року С. Вінценз дав 100 злотих як пожертву на церкву під час Коляди, інші давали по 2 злотих, а найбагатші по 5 злотих. Вінценз бував запрошуваний сусідами на урочистості, колись взимку були великі сніги, а приїхав Михайло Будзянович і забрав його на забаву (його господарство було розташоване високо в присілку Руський, тепер вже покинутому). Вінценз помер, але я згадую його добрим словом за те, що він був такою людиною. Його вже немає, а, може бути, що через сто років люди не забудуть про нього. Сьогодні я прошу Бога за його душу” – сказав він, знімаючи шапку.
В пошуках листів С.Вінценза
Переглядаючи інвентар рукописів Національної бібліотеки імені Оссолінських у Вроцлаві (Архів Станіслава Вінценза, Вроцлав 1998), я побачив типово гуцульські прізвища. Деякі з них я знав зі спогадів Автора, інші – з записів Ірени Вінценз, опублікованих у суспільно-культурному щоквартальнику „Регіони” під назвою „Розмови зі Станіславом Вінцензом”. Поєднання цих двох позицій дозволило мені дістатись до адресатів листів.
Марічка Могорук
(див. альманах „Плай” №35 стор. 44-52). Я знайшов її першою. Вона народилася в 1927 році. Протягом 1938-1940 років допомагала в обслузі кухні в будинку С. Вінценза. Коли я потрапив до неї, вона мала 81 рік. Не живе вже декілька років. Вона мешкала в присілку Руський, високо над верхньою границею лісу. Першого разу ми спочатку йшли тяжкою дорогою понад струмком Руський, а потім вгору по схилу до лісу і деколи бездоріжжям до хребта, а потім через два лісистих пагорби. Мене вже брали сумніви, на щастя, при дорозі в лісі з’явилася велика корова. Це додало сил – може вже близько. І дійсно, за третім пагорбом в долинці з’явилися будівлі. Це було господарство Марічки, а корова виявилася іі головною годувальницею. Дорога зайняла близько 2,5 годин. Господиня прийняла нас, як це прийнято на Гуцульщині, дуже люб’язно, була традиційна кулеша з бринзою, бистрецька горілка (ми вживали її дуже помірно, адже на нас чекало 2 години спуску). Зі своєї праці в будинку С. Вінценза Марічка пам’ятала дуже мало, їй було тоді 12-13 років. Запам’ятала, що Вінценза відвідувало багато гостей з Польщі, Франції та Швейцарії. Ірена Вінценз навчила її ввічливого привітання французькою мовою, але вона соромилась його вживати, говорила українською або польською мовами. Вона показувала фотографії, які надсилали їй Вінцензи з Швейцарії. Шукала листи від Вінцензів, але не змогла знайти. Вона сказала прийти через тиждень. Показала кращу дорогу: стежка веде на хребет, спускається до господарства – нинішньої садиби Войтка, далі широка дорога, яку Марічка назвала тракторною, схилом Костричі до долини потоку Чорнишевський. Ця дорога тепер менше використовується і заростає. Через тиждень, звичайно ж, я прийшов до Марічки, але вже сам. Показала тоді лист, продиктований С. Вінцензом його дружині Ірені. Цей лист формату A4 був акуратно складений вчетверо і зберігався в сховку. По цій причині було важко сфотографувати його на місці. Я попросив Марічку позичити мені його на два дні, щоби зробити копію у Верховині, але вона не хотіла погодитися, казала, що це якби видала Вінценза з хати. Пізніше потрапила до Марічки пані Кароліна Квєцєнь, їй вдалося зробити копію.
Вуйком Марійки був Чуперчук Ілько, брат її матері. Василина Могорук з Нижньої Дземброні пам’ятала його як сильного, вусатого, діти його боялися. С. Вінценз намагався влаштувати його до школи кадетів. Для цього необхідно було змінити прізвище так, щоби воно мало польське звучання: «Чуперчинський», але на це не погодилась його мати. Пізніше він став відомим хореографом і танцюристом.
Марія Ігнатюк, дочка Анни Ласкурійчук. В даний час вона живе у Верховині в присілку Безвідне (на деяких картах обдарованому карикатурним спольщенням „Безводник”, що асоціюється з хімічним терміном). Вперше я відвідав Марічку у липні 2008 року. Тоді вона розповіла про свою сім’ю. Її мати Анна народилися у 1903 році. Її чоловіком був Василь Ласкурійчук, позашлюбний син Марії Ласкурійчук, на той час удови, і Станіслава Пшибиловського, рідного брата матері С. Вінценза, якого в селі називали «Паничем» (їх батьком був Станіслав Пшибиловський, дід С. Вінценза, власник маєтку в Криворівні, маршалок шляхти Косівського повіту). Марічка досі згадує «Панича», що приїжджав до її матері на коні. Анна з Василем жили в хаті, побудованій дідом Анни Петром Зуб’юком. У них було четверо дітей. Хресними батьками сина Василя були Ірена Вінценз, Ганс Збінден і Параска Шекерик, дружина Петра Шекерика-Дониківа. Завдяки старанням С. Вінценза Василь закінчив 2 класи гімназії у Варшаві. Марічка до війни закінчила 4 класи польської школи. Науку мусили перервати, бо вибухнула війна. У 1950 році Анна з чоловіком і синами Василем та Мар’яном були депортовані до Сибіру за те, що нібито допомагали партизанам УПА. Їх хату було зруйновано, а майно було втрачено (пасіка, вівці та корови). Дочкам довелося поселитися у сусідів. З заслання повернулась тільки Анна. Марія згадує похорон свого діда Станіслава Пшибиловського (близько 1935 року). на кладовищі в Криворівні, коли батько тримав її над могилою. Вона пам’ятає, що там були старі труни, ще не знищені, а одна, коричнева, була дуже велика. Цю могилу було зрівняно з землею в радянські часи. Сьогодні на цьому місці стоїть металевий хрест, а в траві можна простежити контури фундаменту. Внучка Марічки отримала юридичну освіту, а внук – медичну (цікавиться стародавньою Гуцульщиною), обоє працюють за фахом. У 1991 році у Криворівні і Бистреці побував Анджей Вінценз, відвідав тоді сестру Марічку. До їжі була, звичайно, кулеша з маслом (Анджей попросив менше масла і дерев’яну ложку).
Від часу першого візиту я щороку заходжу до Марічки і привожу їй публікації, пов’язані зі С. Вінцензом (обов’язковим частунком буває кулеша з маслом, бринза і чай), а вона віддячує, присилаючи мені «Гуцульський календар», який видається у Верховині. Ось уже третє покоління цієї родини оточує шаною ім’я автора «Полонини». Під час першого візиту Марічка позичила мені листи і фотографії для копіювання в редакції у Верховині.
Марічка переказала вираз С. Вінценза: «Своє люби, чуже шануй».
Марічка Процюк (липень 2007 року), давня сусідка С. Вінценза з Бистреця. Її батьком був Михайло, який теж допомагав при втечі С. Вінценза у травні 1940 року. Я знайшов Марічку в Слупейці, де вона жила у невістки. Вона мала 75 років, померла кілька років тому, розповіла багато дитячих спогадів про свої забави з Басєю і Анджеєм – дітьми С. Вінценза. Як говорила, вони робили «збитки»: влаштовували похорони мертвих кішки або собаки. Пиляли дерево і робили над струмком вітрячки, а приходив Анджей і то їм руйнував. З Басєю збирала кольорові камінчики в струмку, вони обмінювалися і торгували ними. Про С. Вінценза казала, що це була незвичайна людина, таких вже немає. Вона пам’ятає, як пані Ірена (дружина письменника) накривала на стіл. Сиділи за ним і їли гості з Італії, Швейцарії і ще «Бог знає звідки», а сусіди гуцули грали на сопілці, флоярі і цимбалах. Вінценз любив, щоби його відвідували, «не було тижня, щоби хтось не прийшов». Також розповіла інформацію, що після втечі Вінцензів приблизно через два роки до Бистреця на машині приїхав незнайомий чоловік, викопав з-під фундаменту будинку Вінценза якісь документи і таємно поїхав. Цю інформацію наразі не вдалось підтвердити. У 60-х роках родина Марічки отримувала багато листів від Вінцензів (втрачені під час заслання до Хабаровського краю). Також вони присилали пачки (матеріали для костюму, шкіра для взуття, светр, штани, вовняні шкарпетки).
Одну із зустрічей у Бистреці в будинку Марічки описав Крістіан Сенешаль (Christian Sénéchal), також і С. Вінценз залишив опис цих відвідин. Пригадали цю зустріч під час обіду у пана Сенешаль: «Виявилося, що це було у Процюків, тому батько Марічки це був той, що грав на трембіті. Їх хата була вище, понад нашою (над лісом). Була маса різної смачної їжі, бурякове листя, фаршироване рисом (традиційні гуцульські голубці), вареники і какао. Френсіс пам’ятала собак: Білку і Лабушку, тільки не пам’ятала клички третьої. А я взагалі не пам’ятав, що була третя собака». Після зустрічі Марічка проводжала гостей і коли Крістіан Сенешаль хотів сфотографувати її, то ховалась за дверима «з посмішкою та іскорками, виблискуючими в її очах… серйозна і стурбована. Але ось сталося диво, я починаю посміхатися їй, і вона відповідає мені посмішкою. Світлину цього чарівного створіння я забрав далеко від полонин». В очах Марічки, незважаючи на плин часу, збереглася ця посмішка і «виблискуючі іскорки».
Марія Ванджурок (уроджена Чорниш, кузина Марії Чорниш і тітка Василини). Я розмовляв з нею у липні 2008 року в Хімчині (село знаходиться біля 10 км на північний схід від Косова). Раніше вона жила у Бистреці, переїхала, коли дочка вийшла заміж. Тоді їй було 80 років. Вона розповідала про пачки, які отримувала від С. Вінценза, було в них дві подушки, «те, що треба для вбирання, матеріал для пальто» і лялька для внучки. Згадувала, як до війни з дому С. Вінценза приїжджали до них на лижах, іноді по тютюн, «це було недалеко, 3-4 кілометри». Але вона не могла впізнати свій почерк, коли я показав їй листи, які вона писала для Марічки Чорниш до С. Вінценза, аж врешті її дочка пригадала їй, що «це ж є ваш почерк». З усіх листів, які вона отримала від С. Вінценза, збереглася тільки картка, написана українською мовою, з Лозанни з 1970 року, з великодніми вітаннями, яку я позичив для копіювання. Варто процитувати уривок з неї: «Люба Василинко, Бажаємо вам щасливих Свят! Христос Воскрес! Я ніколи не забуду час, коли ми разом пішли до церкви на Великдень і як багато писанок ми отримали. Разом нам було дуже добре. Тільки тепер ми бачимо це краще, ніж колись. (…) Будьте здорові, не забуваємо про Вас. Ваші Станіслав та Ірена Вінценз». Коли через рік я повернув їй цю картку, вона зі зворушенням її поцілувала.
Василь Білоголовий жив у хаті, розташованої вище будинку С. Вінценза, в бистрецькому присілку Скарби. Він розповідав: «Вінценз приходив до нас, він був дуже хорошою людиною, цінною для Гуцульщини. Він давав дітям в школі цукерки і шкільні зошити. Це мій вуйко Петро Білоголовий провів С. Вінценза у травні 1940 року до Угорщини. Василь був висланий до Сибіру в часи радянської влади.
Листування Юзефа Вільчинського і С. Вінценза. Ю. Вільчинський був прикордонником у Бистреці. Займаючись справою його переписки, я розмовляв з Марічкою Ґотич, вчителькою в бистрецькій школі. Виявилося, що її мати ходила разом з дочкою Ю. Вільчинського до школи. Вони були хорошими колежанками і часто відвідували одна другу. Вона запам’ятала, що С. Вінценз запрошував до себе додому учнів разом з учителем, діти грали на різних інструментах, бавилися, був також і почастунок. С. Вінценз замовляв для бідніших дітей одяг: для дівчаток вишивані сорочки, а для хлопчиків гуцульські штани.
Листування генерала Тадеуша Каспшицького і С. Вінценза. Події періоду останньої війни на Гуцульщині відомі лише в уривках. Тому варто привести один з уривків, пов’язаний з листом С. Вінценза і дотичний війта Дземброні, шевця Гаврота. Про нього розповів мені Дмитро Могорук з Нижньої Дземброні у липні 2010 року. Д. Могорук не пам’ятає його імені (ймовірно, Станіслав), але пам’ятає його як «хорошу людину». Він робив міцне взуття, навіть з халявами, особливо модними серед танцюристів, що було важливо, щоби почути ритмічне притоптування. Як пан Дмитро був хлопчиком, то також мав від нього взуття. Біля 1946 року разом з дружиною він був убитий партизанами УПА. Три сини врятувались, бо вони були тоді у друзів у сусідньому присілку. Пізніше вони виїхали до Канади. Один з них відвідав рідну землю у 1995 році.
Пам’ятник Іванові Франку в Слободі Рунґурській. Встановлений завдяки старанням С. Вінценза у 1936 році до 20-ї річниці від дня смерті Івана Франка. Ймовірно, це був перший пам’ятник Франка в Україні. Це місце знаходиться в колишньому «садочку», а на протилежному схилі долини стояв будинок родини С. Вінценза, де встановлено окремий пам’ятний знак. Про обставини спорудження пам’ятника Іванові Франку С. Вінценз написав у «Спогадах про Івана Франка»: «Власне там я розпорядився поставити камінь з місцевого пісковика. Але мені не вистачило грошей на гранітну таблицю». Таблицю фінансував друг сім’ї, власник нафтових свердловин, австралієць Еґлин Кауфман (Eglyn Kaufman). На таблиці були два написи – українською мовою: «Вірую в силу духа» (цитата І. Франка) і польською: «Пам’яті Івана Франка, сина цієї землі». Пам’ятник стояв під деревами, поруч були дві лавочки. Ходилося там на прогулянки, ходилося «до Франка». Одного разу до С. Вінценза прибув з офіційним візитом новий начальник поліції і «звернув увагу на те, що треба було б звернутись до властей з офіційним проханням про дозвіл на такий пам’ятник». У відповідь почув: «Пам’ятник знаходиться на моїй землі, і можу про це подати службове повідомлення». Зрештою, справа була вирішена полюбовно.
До цієї цитати Івана Франка Автор повернувся в розмові з дружиною у січні 1964 року, коли жив у Ґреноблі. Він хотів пригадати їй «пам’ятну цитату з польсько-української поезії». Вона відповіла: «Для мене пам’ятною цитатою є «Вірую в силу духа». Станіслав сказав: «Так, але це не моє. Я тільки поставив пам’ятник і той напис залишив у Слободі. Повинні би зробити такий самий в Ла-Комб». Ірена: «З яким написом?», «З таким самим. Не мені пам’ятник, ні, Іванові Франку. Тепер, в 1964 році, через тридцять років варто було би поставити такий камінь в Ла-Комб”.
Місця, які пам’ятають Станіслава Вінценза
Під такою назвою були опубліковані мої спогади про поїздку в Ла-Комб. Тут -значні уточнення.
Ла-Комб-де-Лансе (450 м н. р. м.), село, розташоване біля підніжжя скельного масиву Бельдон (2977 м н. р. м.) в Альпах Дофіне, будинки розкидані на схилах лагідних пагорбів. В долині – місто Лансе, залізниця, річка Ізер, автострада, на протилежному боці – високий, завершений тоненькою, немов вістря ножа, гранню схил з миготливим вночі світлом відпочинкових осередків, а вдалині, на заході, на відстані 20 км – Ґренобль.
Бистрець (700-950 м н. р. м.), село біля підніжжя головного хребта Чорногори (2058 м н. р. м.) з округлими трав’янистими вершинами, будинки у вузькій долині, на схилах, покритих угорі ялиновим лісом, постійний шум струмків. Відстань до найближчої залізничної лінії біля 40 км.
Місця, які відрізняються один від одного, але тут і там в середині двадцятого століття панувала «благословенна тиша, переважала пастуша праця, близька до природи, без інших проблем, як пастуші…» і таке саме, як часто буває в горах, повне зірок небо.
Відстань в прямій лінії – біля 1300 км.
Місця настільки віддалені між собою, але об’єднані особою Станіслава Вінценза, який тут, в присілку Ла-Шапель, в період з 1950 по 1957 винаймав будинок на весняно-літній період, а у 1957 році купив дім в присілку Ле-Мас.
Це місце, як згадував Чеслав Мілош, стягувало маси паломників, які шукали у Станіслава Вінценза порятунку і розради перед лицем проблем оточуючого тогочасного світу.
Місце, як пише Юзеф Чапський, де можна було згадати «тамті гори» (Чорногору) в тумані і дощі, «пастира з легким неспішним кроком, … працею обрамленою порами року, крізь які він і його брати торкаються зірок».
У кінці 80-х років двадцятого століття Станіслав Вінценз через твір «На високій полонині» показав мені шлях до Чорногори і викликав зацікавлення Гуцульщиною, тому, коли я вперше їхав у «тамті» сторони, то вже міг привітатись з ними, як добрий знайомий.
Так само і тепер, у 2009 році, коли перетин державних кордонів став легким, заохоченого читанням текстів Ірени Вінценз «Розмови зі Станіславом Вінцензом» (опублікованих в «Регіонах» в 1993-2001 роках), Автор привів мене до Ла-Комб і в Альпи. Завдяки цій публікації, я познайомився з людьми і околицею. Перед виїздом мені вдалося встановити контакт з Паулем Перроудом (Paul Perroud).
Маршрут: Ґданськ – Колбасково – Берлін Рінґ – Лейпциґ – Нюрнберґ – Карлсруе – Фрайбурґ – Базель – Берн – Фрайбурґ – Лозанна – Анненсі – Шамбері – Альвар (приблизно 1760 км). Автомобіль Volkswagen Golf 5.
Біля музею в Ла-Комб вже чекав Пауль Перроуд. Він провів мене по музею, який займає два поверхи. Є тут скромна експозиція, присвячена Станіславу і Анджею Вінцензам – фотографії родини і друзів з Франції, Німеччини та Швейцарії, Юзефа Чапського і Віта Тарнавського, а також сусідів з Ла-Комб, комплект останнього видання «На високій полонині», збірник рефератів з сесії, яка відбулась в Ла-Комб 15 жовтня 1988 року, в соту річницю від дня народження Станіслава Вінценза. До цієї колекції я додав альманах «Плай» №35.
Пізніше, Пол Перроуд своїм автомобілем марки Peugeot 1007 Minivan, ніби спеціально створеним для його потреб, відвіз нас до будинку, де жив Станіслав Вінценз, дерев’яні віконниці були зачинені. Будинок розташований в провулку вулиці, на невеликому пагорбі, відгороджений високою кам’яною стіною, серед густих кущів, перед зачиненою брамою з поштовою скринькою і написом «de Vincenz», затягнутою павутинням. Перед будинком, майже закриваючи вхід, зростає велика, усіяна плодами смоківниця. Те саме дерево, про яке згадує Ірена Вінценз в «Регіонах» 1995/2, стор. 55. Пауль почастував нас плодами.
Потім ми поїхали іще до будинку, де Станіслав Вінценз знімав кімнати протягом літніх місяців, а після цього Пауль Перроуд привіз нас до себе додому і традиційно пригостив стаканом сидру (м’яке саморобне вино з яблук), подарував свою книгу, яка містить м. ін. документи з його роботи, коли він був мером Ла-Комб-де-Лансе у 1971-1989 роках, і домашню настоянку з альпійських трав. Непідготовлений, я міг віддячити тільки кукурудзяним борошном для кулеши, яку Пауль прийняв з посмішкою, кажучи «полента» (італійська страва, яка готується з кукурудзяного борошна і є аналогом кулеши). Станіслав Вінценз не раз частував його кулешою, тож, напевно, він знав цю страву.
Пауль Перроуд погодився записати свою розповідь. Запис 1 вересня 2009 року:
«Мене звуть Пауль Перроуд. Зараз ми в Ла-Комб-де-Лансе, де жив Станіслав Вінценз. Він жив у присілку Ла-Комб, який називається Ле-Мас, ще й досі там стоїть його будинок. Я розмовляв з ним багато разів, він був людиною великої ерудиції, мав знання з багатьох дисциплін і говорив на багатьох мовах. Він був людиною великої культури. Пізніше я дізнався, скільки книг він написав. Він казав, що родом з Гуцульщини, краю, що лежить на північ від Румунії. Часто я зустрічався з ним, коли він жив тут, і ми багато говорили. Розмови з людьми були його пристрастю. Вінцензи, в моєму розумінні, представляли клас інтелектуалів, а також певний тип оригінальності. У них вдома була величезна кількість книг.
У Ла-Комб-де-Лансе, де ми зараз знаходимося, у цій нашій маленькій спільноті їх знали усі. Ми бачили їх під час прогулянок. Коли вони гуляли, то завжди мали кілька слів для людей, яких зустрічали на шляху. Вони мали дуже сердечне ставлення до людей. (…) Я вдвічі радий сьогодні, маючи перед собою представників з Польщі, які прибули сюди, щоби шукати сліди цього видатного діяча – польського письменника» (переклад Єжи Рущака).
Наступного дня, за гарної погоди ми іще зробили прогулянку стежкою, по якій неодноразово ходив Станіслав Вінценз, від Санкт-Мури до готелю Жан-Колле і до Лак-Бланк. По дорозі ми зустріли тільки двох туристів з Ґренобля. Краєвиди були по-справжньому альпійські, а вода в озері мала біло-зелений колір. На пагорбі, на тлі неба з’явився пастух, а в долині вівці пили воду з Білого озера.
На жаль, специфічні умови виїзду не дозволили нам зробити ще один візит до Ла-Комб і заїхати до Ґренобля (cours Jean-Jaurès, 50 і 48 – це місця, де у 1949-1964 роках Станіслав Вінценз з дружиною знімали квартиру).
Повернення було божевільною 17-годинною, майже без перерви, нічною їздою тою самою трасою до Ґданська.
«Станіслава Вінценза повернення до Верховини» (Бистрець, 1 червня 2010 року) – під такою назвою відбулись урочистості в пам’ять 70-ї річниці втечі Вінценза з-під радянської окупації у травні 1940 року. Було освячення хреста і меморіальної таблиці в Бистреці, на тому місці, де стояв його будинок. Подробиці події разом з Пйотрем Камінським і Анджеєм Вєльохою я опублікував в альманасі «Плай» №40. Наступний уривок не був включений до публікації Редакцією: Коли через декілька днів після урочистостей у Бистреці ми чекали на «оказію» в Краснику над Чорним Черемошем, гуцул, який теж сподівався на «автостоп», сказав нам, що люди звернули увагу на колони автомобілів, які їхали до Бистреця на цю урочистість.
Коли два місяці по тому я запитав знайомого господаря з Нижньої Дземброні про газету, в якій була би описана урочистість освячення Хреста на Скарбах, він сказав дружині, щоби пошукала ту газету, де було описано, як варили кулешу «у Бистреці». (Для тих, хто там не був, інформація: кулешу готував на ватрі гуцульський господар з Бистреця, після закінчення урочистостей її подали з маслом, бринзою і яєчнею).
Станіслав Вінценз у спогадах сучасників
Ярослав Івашкевич. Нарис «Під Говерлою» з посвяченням: «Станіславові де Вінценз: «Спогади з мандрівки по Чорногорі з професором Ш. ботаніком (Владиславом Шафером), д-ром В. «чистим» філософом, фахівцем з Гегеля (С. Вінцензом), моїм приятелем туристом-письменником, я письменник-турист, асистент професора, молодий, але вже гідний поваги натураліст (Тадеуш Вільчинський). Наближаючись до вершини Смотрича, ми бачили «чотири ряди російських окопів … вже погнилі і розвалені ряди хрестів, розташовані безпосередньо за кожною траншеєю … потята і спалена косодеревина … Від Смотрича, коли ми йшли увесь час вздовж німецьких окопів, а то знову російських – ми постійно знаходили тарілки, ложки, кулемети, бомбомети, а одного разу навіть відкрили скриню повну бомб; на вершині, в землянці притуленій до скелі, незграбні російські ієрогліфи, які в непристойний спосіб посилали прокляття на адресу війни”. На одній чудово утриманій могилі було ім’я і прізвище: Лайош Нодь (Lajos Nagy).
В кінці вечора ми зійшли в околиці стаї на Заросляку під Говерлою. Ніч пройшла спокійно. Зранку товариші вирушили на прогулянку: одні без мети, а інші – за рослинами. Івашкевич залишився пильнувати речі. Він ліг неподалік стаї під смерекою і обдумував нову повість: «Я ніколи не думав так ясно, як в тому кришталевому повітрі. … Думки ковзали легко … чи то під впливом спілкування з філософом (С. Вінцензом), чи з власних причин, до сих пір, можливо, прихованих”. Після повернення до стаї виявилось, що усі залишені нами речі зникли, навіть не було з чого приготувати їжу. Коли прийшли товариші, кожен реагував по-різному, «д-р з філософським спокоєм, ні, навіть з францисканською добротою». Молодий ботанік (Т. Вільчинський) рекомендував негайно звернутись до «фінансів» (прикордонників з застави в долині Пруту під Говерлою). Під час спуску вони зустріли корів, що належали до пастухів, котрі-то, ймовірно, їх пограбували. «Доктор чистої філософії» пропонує захоплення однієї корови, щоби привести її до застави і, можливо, обміняти її за викрадені речі. Завдання заманити корову випадає на пана Ярослава, бо «він вміє розмовляти з тваринами». Замість ласо пропонується використати онучі. Йому вдається підманити корову, але при вигляді «доктора філософії» з ласо, вона жваво втекла вгору. Пан Ярослав переконує відмовитися від цієї ідеї. Після багатьох різних пригод, завдяки допомозі прикордонників, усі речі були повернено.
У «Книзі моїх спогадів» він пише, що на початку 1920-х років поїхав на Гуцульщину: «На пару місяців я занурився у чари цієї екзотичної країни. … Люди особливі, інтелігентні, цікаві, мальовничі, з незвичайною мистецькою вразливістю. … Моїм провідником по цій країні, котра в ті часи здалась мені країною чарів, був Станіслав Вінценз – з незапам’ятних часів тут проживаючий, який був незвичайним знавцем своєї ближчої Батьківщини і цікаве товариство якого було іще однією приємністю більше в цій мандрівці».
Збіґнєв Герберт в листі до С. Вінценза у 1970 році після прочитання «Діалогів з Совітами» написав: «Я хотів би пану – як вірний читач – сердечно подякувати за цю прекрасну людську розмову. … Здається, що мені вдалось почерпнути трохи мудрості пана».
Константи Єлєнський в листі до Анджея Вінценза в лютому 1980 року: «Що мене вражає, то до якого рівня праця, думка, сама особистість пана Станіслава [Вінценза] стають все більш сучасними (в тому сенсі, що вони стають все більш і більш необхідною наукою в сліпих заулках нашого часу)».
Юзеф Віттлін в листі до С. Вінценза в травні 1950 року: «Я думаю, що якби пан [Єжи] Стемповський, [Юзеф] Чапський і ще кілька таких людей були зібрані в одному місці, в котрому і мені можна було б перебувати, ми б заснували разом новий народ гуцульсько-хасидського забарвлення, бо з вже існуючими народами якось важко витримати».
Чеслав Мілош про Гуцульщину: «Є батьківщини, котрі зберігають пам’ятки про своїх Наполеонів, ця – зберегла пам’ятку про розбійницького гетьмана (Олекса Довбуш) і лагідного мудреця, який реалізував принципи «Проповіді на Горі» (рабин Баал Шем Тов, засновник хасидизму). У творі Вінценза «На високій полонині» легенди про них представляють два принципові змісти цивілізації пастушої і хасидизму».
Закінчення
На закінчення ще одне моє особисте враження. Віддавна захоплююся Юзефом Чапським за його глибокі і з великим почуттям написані коментарі до прочитаного. Тільки недавно, завдяки старанням колеги Стася Флякевича, я зміг ознайомитися з передмовою Ю. Чапського до третього видання «На високій полонині» (Лондон, 1956 р.). В одному реченні він виражає свій «бунт проти «Полонини», бунт проти апофеозу цього втраченого назавжди раю, тому що, читаючи, інстинктивно думаю про сьогодні і завтра, і абсолютно не бачу, як людство має повернутись в гірський час, і тільки якщо атомна бомба нас усіх знищить, тільки тоді для тої решти, хто залишиться, гірський час може повернутися. Чи хто-небудь може цього бажати?».
Тут треба, заради справедливості, сказати, що ці слова були написано, коли панувала паніка – страх перед міццю СРСР, перед комуністичною інфільтрацією, шпигунством, здавалось би всюдисущою агентурою НКВС, яка викрадає людей. (наприклад, Владислав Побуґ-Маліновський і Єжи Ґедройць, побоюючись депортації з Франції записали в документах місцем народження Варшаву, а не місцевості, розташовані на території тодішнього СРСР) Я хотів би висловити свій бунт проти цитованого вище речення. Тому що можна припускати, що С. Вінценз мав на увазі не тільки фізичне знищення, а й більш широко бачив те, що лежить в основі загрози знищення. Загрозу, яка супроводжує людей з самого початку і не минула до нинішнього дня. Проти цієї загрози Пророк з-під Чорногори дав ліки: «своє люби, чуже шануй». На цьому місці я хочу припинити ці міркування, щоби не ступити на сучасні слизькі стежки (на це, можливо, прийде час через декілька років). А тепер повернімося на плаї «неквапливого гуцульського часу», який, здається, несміливо повертається у тамті сторони і з надією процитувати останнє зворушливе речення з тексту Ю. Чапського, в якому згадуються «тамті гори в тумані і дощі» і пастирa «з бажанням, обмеженим одним пейзажем, клаптиком власної землі, господарством, працею обрамленою порами року, крізь які він і його брати торкаються зірок».
Мені пощастило придивитися до такої праці протягом майже двох місяців перебування у Бистреці під Чорногорою в минулому році, і саме тому я ще раз можу підкреслити надію.
Автор: Анджей Рущак, Ґданьськ (Польща), член-засновник Асоціації „Res Carpathica”
Wszystkie materiały wizualne i audytywne znajdujące się w bibliotece internetowej Stowarzyszenia „Res Carpathica”, tak w całości, jak i w odniesieniu do ich części składowych: tekstów, zdjęć, filmów i nagrań dźwiękowych – zarówno współczesnych, jak i archiwalnych, są objęte i chronione prawami autorskimi, wobec czego jest zabronione wszelkie wykorzystywanie ich na jakichkolwiek nośnikach bez wskazania źródła oraz uzyskania zgody ich autorów i właścicieli zbiorów.